Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Розплився я в піну

З її лоскотання,

Усточка з рубіну

Мені бальзаміли,

А мрійні зітхання

Мені розлетіли

На срібляний шум!

Не чув я ні тіла, ні серця, ні дум…

Аж прис! – і пропала, як срібляний шум!

І чую: бре море

Безмірним риданням,

Розплакалось горе

До мене і виє

Глухим безталанням,

І темінню криє

Всю землю, як ніч…

Так плаче, заслонює ямини віч —

Душа моя сплямлена, чорна, як ніч!

* * *

Україно, рине кров червона,

Як багровий цвіт із твого лона,

Як багровий цвіт —

Зліч у небі всі падучі зорі,

Кілько твоїх душ пропало в морі,

Але де їх слід?!

Кілько їх розсипано по світу,

Кілько в бою впало твого квіту

Чужим на ралець?!

Кілько чинів твоїх з поля слави

Розікрали в тебе круки й ґави

Собі на вінець?!

Кілько сяє в чужім пантеоні

Викоханих в муках в твоїм лоні

Талантів і звізд?!

Кілько поту й сліз твоїх пролитих,

Кілько плаче серць твоїх розбитих

З мурів чужих міст?!

Кілько крові рине в їх теремах

В обріях з рубінів, в діадемах

Із твоїх ребер?!

Кілько сліз ридає в ожереллях,

Видертих зі скарбів в підземеллях

Із твоїх недер?!

Та й пишаються ті круки й ґави

В твоїх перах, граючись, як пави,

З золотих палат.

А ти миєшся в кривавім поті

Серед нужди у тяжкій роботі

В норах темних хат!

А всі скарби, що на тих харцизах,

Колись грали в твоїх княжих ризах

З тронів і святинь,

Аж твій гріх віддав їх на розвалля,

Облювавши насміхом шакала

Князів і княгинь…

Що за слід полишиш ти в орбіті?

Кров твоя безплодна в верховітті

За великий гріх,

Що з ненависті до свого пана

Все пригнешся до якогось хана

Під чужий батіг!

Сотні літ ти заросла бірзіллям,

Аж з могил розквітнула чар-зіллям

Кров, багрова кров,

Що єднає всіх у ріднім краю,

Ставить храм для Бога свого раю —

В творчую любов…

Якби бризнула тим багром з твого лона

Водограєм чинів кров червона

За тисячу літ,

Забагровив би твій слід всі зорі,

Закрасив би до дна хвилі в морі

Наш багровий цвіт!

Остап Луцький

(1883–1941)

Народився у с. Лука на Львівщині. Навчався у Бучацькій таСтаніславівській гімназіях, студіював право у Львівському університеті, філософію у Празі та літературу у Краківськомууніверситеті.

Був одним з активних учасників літературної групи «МолодаМуза». Видав три поетичні збірки: «Без маски» (1903), «З моїхднів» (1905) і «В такі хвилі» (1906). Перекладав з польської,чеської, німецької та російської літератур, виступав зі статтями та рецензіями. Був співредактором часопису «Буковина»(1907–1914), де окрім віршів опублікував чимало літературно-критичних статей.

У 1918 служив у австрійській армії та в УГА, був ад’ютантомерцгерцога Вільгельма Ґабсбурґа, шефом штабу IV Золочівськоїбригади, старшиною з особливих доручень при штабі ГоловногоОтамана.

З 1928 він один з провідних діячів української кооперації в Галичині, член ЦК УНДО (1925–1939), посол до польського сейму(1928–1935) та сенату (1935–1939).

У жовтні 1939 його заарештувало НКВС, поет загинув у концтаборі біля м. Котлас Архангельської області.

* * *

Ти мене, дівчино люба, не тривож!

Розливається грядками запах рож…

Розцвітає мак червоний, як огень…

Не пройде нам, люба, марно чарів день!

Такі ясні звуки линуть ген в простір,

Піднімаються нам душі – аж до зір.

З очей твоїх радість ллється, як від рож…

Не тривож мене, дівчино, не тривож!

* * *

Коли днесь вийду на луги, у поле,

де жито яре тьмиться, зеленіє,

а вітер легкий по загонах віє,

тоді тебе доперва й бачу, доле!

Щойно тоді весь біль, що в серці тліє,

і жаль німий, що в грудях зріс поволі,

окови рве й по довгих днях в неволі,

як олово, паде на всі надії.

Безмежна, сіра туга душу горне,

а глум їдкий над долею глумиться…

незгойний біль, немов сто ран, ятриться,

і чую – йде безсилля непоборне…

Вертаю в дім, вниз вітер жито клонить,

а сум важкий невпинно дзвоном дзвонить.

* * *

Нудьгує став… хоч стільки цвітів бачив,

пісень так много чув і щирих, ясних втіх.

…От-от все ковром забуття покриє

холодний білий сніг…

Падуть жмутки… жаль серце огортає:

із давніх мрій що ж лишиться при мені?

Даремно сонце з-поза хмари гляне

на змерзлих хвиль стурбовані гребені…

Ах так! Таж навіть спомини погідні

життя гірке розвіяло-рознесло!..

…У шуварі самітно човен гнеться,

а там – на хвилях – порохнаве весло…

СОННА МРІЯ

Смеркається… Ярами – ген від бору

йдуть тіні сірі довгими імлами…

Вертають спомини –